Введення у храм

Маленьку дівчинку батьки Анна та Йоаким привели до храму і віддали на виховання. Справа загалом звичайна. Що тут особливого? Бо ж ні батьки, ні сама Богородиця насправді не знали, яку роль їм вготовано. У офіційному Євангелії цей епізод взагалі не згадується. Лише у апокрифічних.  Але церквою (особливо католицькою) згадка про цей момент всіляко заохочувалася. Мабуть щоб підкреслити божественну сутність Богородиці. Цей епізод, що має величезне символічне значення у католицькому світі, було відтворено у живопису тисячі разів художниками різних епох. І завжди у дещо парадному (зі зрозумілих причин) антуражі. От і Тиціан у будівлі братства «Делла Карітà» зобразив «урочисту буденність». Один, до речі, з шедеврів майстра, що й дотепер знаходиться на тому ж самому місці.

І Лука Джордано створив «ідеологічно витриманий парад» у церкві «Салюте». Досить непоганий майстер ХVII століття, бо ж абикому бруднити полотно для такої церкви б не дозволили.

Це приклади в одній лише Венеції.

Та був тут й інший «баламут», котрий у другій половині XVI століття завдання підкреслити важливість такого моменту вирішив на свій кшталт.

Дуже низький ракурс – ніби з «низького старту». Більшу частину картини займають темні сходи, в яких вертикальні частини сходинок у золотих цяточках, чим нагадують зоряне небо. НА останніх сходинках – дівчинка перед первосвящеником. Тримається скромно, без страху, без запопадливості.  Обоє вони зверху, на тлі грізного, тривожного неба. Вхід до храму лише злегка окреслено, здається, що сходи межують з безоднею. Від цього напруження ще більше. Очевидно, дме вітер, проте він не зачіпає одяг дівчинки, що поставила ніжку на останню сходинку й спокійно дивиться вперед. Високий священник стоїть навпроти неї, ніби балансуючи нагорі. Він так нею захоплений, що навіть схилився трохи вперед, дивлячись вниз на прибулицю, ледь розвів опущені руки.

Вона підтримує рученям сукенку, так щоб не спіткнутися. І в цьому жесті стільки спокою і стійкої впевненості, що стає зрозуміло – все так і має бути. Священник теж захоплений цією думкою (інакше не стояв би так на краю прірви)

А, можливо, то сама Історія крокує простими дитячими черевичками по сходам буття?

Ренесанс зробив свою справу. У людей не лише змінилося усвідомлення самих себе у цьому світі по відношенню до Бога і усього, що навколо, але вони вже й звикли до цього: відкрито Америку і продовжується епоха великих географічних відкриттів, в університетах зростають творці найважливіших постулатів нового часу. Протестантство дало Ватикану перший урок – далі так тривати не може.  У кривавих війнах, гірких помилках і розчаруваннях народжується новий світ.

Як ця дівчинка, що веде за собою нову віру, на картині великого живописця, сильна, впевнена і скромна – Історія робить новий крок.