Оглядова екскурсія по Тревізо

Щоразу, коли я згадую про Тревізо, в душі ніби щось посміхається. Є в цьому місті якась особлива гармонія. Приємно хоча б на якийсь час стати частиною його спокійного розміреного життя. Зануритися в його приємну, але не розпещену, ділову, але не метушливу атмосферу. Стати частиною його краєвиду – будиночків, що стоять у буквальному сенсі над водою, затишних набережних та тихих вуличок…

Проте потрібно зауважити, не такі вони вже й тихі. Машини є. Але чомусь не дратують.

Багато красивих крамниць. Вони не величезні і не тиснуть своїми безмірними вітринами та кричущою рекламою.

Крізь місто протікає безліч річечок. Та вони лише прикрашають його, не ускладнюючи життя перехожим та машинам.

Качечки сновигають каналами та на зелених бережечках. Та від них ні шуму, ні бруду. З невеличкого місточка видно, як їх червоні перетинчасті лапки кумедно миготять у прозорій воді.

Музеї не занадто великі, як їх знамениті співбрати з натовпом відвідувачів, де перенасичення визнаної краси, якою рясніють каталоги та буклети, побачене “поверх голів” втомлює і знесилює. Тут музеї тихі, затишні. Кожна робота – це особистий діалог між вами та художником, що вклав душу у полотно, фреску чи камінь.

Під час екскурсії Ви побачите
Додаткова інформація

Під час екскурсії Ви побачите

Додаткова інформація

І, походжаючи мовчазними залами від однієї роботи до іншої, уявляєш цих святих та янголів, що стоять у своїх рідних церквах, для котрих їх і було написано. Запах ладану та свічок , монотонна довга-довга служба, чиясь дитина милується різнобарвними крилами янголів на стінах… І, вдивляючись у лик Богоматері, прохає її, щоб виріс більшим, ніж сусідський хлопчик, щоб батько купив льодяник дорогою додому. А диявол он – волохатий та страшний – буде смажити всіх грішників. Хлопчик-учень старанно вимальовував ратиці та роги, пишаючись, що майстер довірив йому цю важливу справу. А майстер прийшов та насварив – потрібно було, щоб більш лячно, а куди ж ще більш – і так снитися уночі буде!..

Подекуди окремі недосконалості тішать, а не відштовхують, як не можуть дратувати наївні малюнки дитини, що створила свій “шедевр” олівцями, сопучи та пихкаючи, забувши про все довкола. І зрештою по-справжньому сильна робота особливо помітна та приваблива.

Сучасне мистецтво не мозолить очі своєю пристрастю до гігантоманії та епатажу, чудово співіснуючи поряд зі старовиною, впевнено стаючи на шлях, явно уготований йому майбутнім – не бути чимось неземним , далеким та недосяжним для простих людей, а бути поряд з людиною, привносячи в її повсякдення тепло та радість буття. Зображення на стінах, фонтани, вуличні лави. Вони нагадують у цьому місті, що навіть у найневибагливішому кутку є місце для посмішки та радості.

Будинки, бруківки, портики, перехрестя на набережні – доброзичливі, ніби повернувся у місця свого дитинства.

Якщо ви маєте намір схуднути, в Тревізо вам це вдасться з великими труднощами. Навкруги одні спокуси у вигляді кафе з неймовірним вибором морозива, кондитерських з горіховим печивом і силою-силенною усяких смаколиків, магазинів з особливими делікатесами із сирів, ковбас, грибними та сирними паштетами, з артишоками, радікьо, спаржею та різноманітними травами.

Ресторани та кав’ярні тут – то окрема розмова. Вони оздоблені з особливим домашім теплом. Якщо ви захочете спробувати місцеві вина – це буде для вас цікавим досвідом. Саме ця область Італії є батьківщиною “Рефоско” – червоного (звичайно сухого, а не кріпленого) вина, що завдяки своєму букету з віддаленою солодкуватою нотою, гармонує як з насиченими смаком першими стравами, пастою чи різотто або “м’ясним стуфато” (довго тушковане м’ясо), так і до рибних страв із глибоким смаком під соусом. А ще “Рабозо” (сердите), шипуче, натурального бродіння червоне! Стосовно білих вин потрібно зауважити, що зона Вальдобьядене, між венеційською лагуною та Альпами, де й розташовано Тревізо, саме спеціалізується на “Просекко” – білому шипучому вині, яке на відміну від французького шампанського має неймовірну легкість. Ціла низка винарень цієї зони виробляє у різних видах лише його.

Давно втратили орієнтацію, з самого ранку блукаючи кам’янистими бруківками міста. Спокусилися кондитерською з ароматною кавою, салатовими рюшами на фіранках, тістечками та просоченими запахом круасанів ляльками, шоколадними наборами, сувенірними кроликами та квітами. Вже подивилися фрески семінарії, церкви св Миколая, Ратушу і лицарську ложу. Час обіду. З кожного трактиру долинають смачні пахощі. За вуличними столиками сидять люди. Ще одна особливість – столики сервіровано, але офіціантів ніби й немає. Або вони просто непомітні в доброзичливій компанії відвідувачів… Добре. Потрібно чогось попоїсти. Інакше відчуватимеш себе непитущим у хмільній компанії. Прямуємо вздовж вулички понад річкою, не по-рівнинному швидкою та чистою. А ось і вільні столики. Занадто захоплюватися не будемо – бо розімліємо, а попереду ще картинна галерея. Обираємо по келиху вина, до нього хто каракатиць на грилі, хто підсмажені хлібці з бужениною чи шинкою “Сан Даніеле”, а хто салатик з восьминога. На березі охайний дідусь з онуком годують хлібчиком форель. Качки намагаються перехопити, але рибки спритніші. Поряд велосипедик онука. Оглядаюся та помічаю, що сцена зацікавила не лише нас. Добре… Десь поряд лунають удари невидимого дзвона. Його несильний звук остаточно відриває від реальності. Над головою заворкували голуби, і, поглянувши на них, помічаю ледве вловимий лик янгола на склепінні портика, під яким ми розташувались. Щось пухнасте торкнулося ноги. Це господарський кіт улесливо нагадує про себе. Його вже пригостили рибкою з сусідського столика, отож він зовсім не голодний. Але дуже хочеться теж поділитися з ним частинкою свята. Один з нас підніс келих – і сонячний промінь розчинився у ньому та заграв іскристою веселкою. За тебе, Італіє!..