Оглядова екскурсія по Падуї

Роздумуючи над тим, якою була Падуя 400 років тому, згадуєш шедевр Франко Дзефіреллі “Приборкання норовливої”. Брудну дорогу перебігає кілька курок. Шлях перегороджує порожня підвода. Якийсь крам у мішках та корзинах на узбіччі. З майстерні лунає діловитий шум. Назустріч ведуть нав’юченого віслюка.

Схоже, що саме так вона й виглядала в ХІV столітті, коли під час одного зі свят її вулицями урочисто тягли величезну статую коня із дощок – пам’ять про троянську війну. Бо ж падуанці впевнені, що місто було засноване ще Антенором (тут нібито його й поховано). І ця подія була настільки визначною, що кінь зберігається й дотепер! Такий видатний засновник міста, можливо, викликав таємну заздрість навіть у венеційців.

Під час екскурсії Ви побачите
Додаткова інформація

Під час екскурсії Ви побачите

Додаткова інформація

Падуя менш відома за свою “морську сусідку”. А проте, коли про “середньовічну вискочку”- Венецію ніхто навіть і гадки не мав, Падуя була вже досить важливим римським містом. Дорога Аннія, що брала початок з півдня Паданської низовини та мала б пролягати коротким шляхом ближче до моря на північний схід до портів Аквілеї, натомість робила чималий гак до Патавіуму – сучасної Падуї. А це вже багато про що говорить. В останні століття імперії тут, як і в будь-якому поважаючому себе “мунічіпіумі”, був свій театр на римський зразок.

Розквітли торгівля та ремесла. У місцевому філіалі римського Колізею захоплено травили левами перших христян. Тут зустріла свою смерть одна з великомучениць христянської релігії – свята Джустина. Одним словом, йшло нормальне життя римського міста. Але на кінець IV століття ситуація почала змінюватися. Варвари. Ті поглядали на населені пункти не інакше, як вовки на вгодованого оленя. І у V столітті падуанців спіткала та сама доля, що й практично всіх мешанців римських міст – повне розорення.

Згодом потрохи почалося відродження. На початок ХІІІ століття Падуя була вже досить помітним містом на мапі середньовічної Європи. Слідом за Болоньєю, Сорбонною та Кембріджем шостий за рахунком тут з’явився університет. Було побудовано величезних розмірів та розписано фресками Ратушу міського самоуправління. Та чогось не вистачало для консолідації Падуї як сильної держави. Ніби й свою армію мали, і досить демократичну судову систему, й здорової для того часу агресивності не бракувало – пощипували з перемінним успіхом сусідів. Та голову міського управління доводилося запрошувати з інших міст, щоб мінімізувати внутріособові конфлікти. І в середині століття вільне життя падуанців закінчилося у в’язницях одіозного Ецеліно да Романо ІІІ – “Івана Грозного” місцевого розливу. Володіючи “усіма необхідними якостями” – стратегічним талантом, безпринципністю у політиці, надмірною жорстокістю, про яку ходили легенди та жадобою до влади, він зумів загарбати більшу частину північної Італії. На щастя, ненадовго. Навіть як на далекі від гуманізму звичаї того часу цей нелюд був явищем екстраординарним. Папа римський організовував проти нього два “хрестові походи”, і нарешті таки після однієї з битв тиран полишив цей світ. Та населеня Падуї, як надто норовливе, було цим “царьком” значно винищено. І мешканці знесиленого міста самі обрали для себе герцога Да Каррара, остаточно розпрощавшись зі статусом вільного міста-держави. Щоправда правління цієї династії не було таким вже поганим, XIV століття виявилося відносно благополучним.

Поряд на заході міцніла Верона. А головне, на узбережжі Адріатики підіймалась Венеція. Та якщо із веронськими герцогами Делла Скала можна було ще позмагатися, східний сусід – економічний гігант з виключно ефективною державною системою – виявився занадто могутнім. І на початку ХV століття Падуя стає частиною венеційської аристократичної республіки. Треба зауважити, що східний сусід поводив себе досить мудро: “живи та давай жити іншим”. Університет на кілька століть стає одним з передових у Європі. Коли на початку ХVІ століття місто було захоплене військами європейських країн та італійських герцогств Камбрійської ліги, у провінціях Верони та Падуї спонтанно почався партизанський рух – показник явного бажання залишитися частиною Венеції. А це, як оцінка колоніальної політики, дещо та означає.

Вже на цьому етапі було чим похвалитися. Ще у ХІІІ столітті з цим містом пов’язав своє життя один з найвідоміших святих португальського походження – Антоній Падуанський. Собор св. Антонія на сьогоднішній день найвідоміша релігійна споруда у Падуї, що і за розмірами, і за популярністю, і за розкішшю оздоблення залишила далеко позаду не лише місцевий кафедральний собор, але й багато інших соборів Італії. У ХІV столітті поет та ідеолог ренесансу Франческо Петрарка, прихильністі якого шукали навіть монархи, в останні свої роки дуже зблизився з герцогом Да Каррара. У ХVI столітті на кафедрі медицини з’явився перший у світі анатомічний театр, що висунув падуанський університет на рівень найвідоміших університетів Європи. І Галілей після 11 років викладання математики в ньому зізнавався, що то були найсвітліші роки його життя.

Дощовий день на початку грудня. У напівтемному трактирі сидить різний люд. Хтось понуро їсть якусь гарячу страву. Поряд кухоль дешевого вина. Хтось обсихає біля кухонного каміну. У кутку затіяли гру. Ще троє нишком перешіптуються. За столом біля віконця сумнівної чистоти сидять двоє молодиків. Вдягнуті вони не так, щоб геть у дрантя, але досить бідно. Перед ними книга та купа дешевого паперу. В бік відсунуто вичищені хлібом миски, де дві години тому була бобова юшка. Один уважно гортає сторінки книги, час від часу показуючи щось товаришу. Той, нахиливши голову, як дитина, старанно пише, іноді втягуючи носом пахощі, що долітають з каміну. Хазяїн не забирає посуд, бо вже знає, що не віддадуть. На них іноді косо поглядають: “Доходяги якісь… Писарі, чи що? Ні, студенти!”. Відчиняються двері, і новий відвідувач, не встигши навіть увійти, невдоволенно озирається на змоклого хлопця, що вскочив за ним.

– Гаетано! Джакомо!

І ці двоє озираються. Він швидко підходить і щось їм говоритть.

“Скоро починають” – єдина фраза, яку вдалося розчути. Кілька секунд і хлопці, миттєво зібравшись, стімко прямують до виходу. Один, зіщулившись і запинаючи щільніше плаща, озирається на теплий камін – та кімнатка, що він знімає, не отоплюється ніколи.

Хазяїн пішов прибрати посуд. Ганчірка не знадобилася. Ці навіть крихт на столі не залишають…

Причина, через яку молодики змінили теплий кут на жахіття негоди, досить вагома – із Венеції привезли тіло небіжчика. Та ще й якого! Ефіоп, померлий від укусу собаки. Мабуть скаженого. В нього була “цукрова хвороба”. Професор казав, що така нагода випадає дуже рідко. До колишньої Беккарії, де розташований університет, кілька кварталів. Та по дорозі краще захопити теплі речі, всі які є. Інакше не витримають. Розтин, скоріш за все, триватиме до завтрашнього дня.

Починаючи з ХVI століття Венеція, нехтуючи невдоволенням Ватікану, зобов’язалася доставляти двох небіжчиків на місяць для свого університету, що перебував у авангарді медичних досліджень. Але лише в холодну пору року, оскільки льодовня замала, щоб розмістити там усіх студентів. Бо ж влітку в лабораторії працювати стає неможливо вже за кілька годин. Та навіть взимку, якщо тільки не крайній випадок, дослідження проводиться до кінця. Стільки часу, скільки потрібно. Ось так, стоячи на вузеньких балкончиках в анатомічці і диханням зігріваючи задубілі пальці, студенти, слухаючи професора, будуть занотовувати і замальовувати те, що побачать, пізнаючи нелегку та таку потрібну науку медицину.

В церквах цього міста працювали Джусто ді Менабуоі, Альтік’єро да Дзевіо, Донателло, Мантенья, Тіціан. А великий Джотто залишив тут свій найславетніший цикл фресок. У ті часи цей важливіший ремісничий та торговий центр, з’єднанний з Венецією зручним річковим сполученням, стояв на перехресті торгових шляхів з іншими містами північної Італії. Жваве театральне життя. Місто помережано облагородженими каналами, що залишилися тут ще за часів , коли в епоху готсько-візантійських війн на території падуанської низовини аж ген до Мілану води у вигляді річок, струмків, озер та боліт було чи не більше, ніж суходолу. Проводилися маштабні роботи з осущення земель. Розквітало сільське господарство.

“Благословенна Падуя – колиска наук та мистецтв”, – казали про неї у ті часи.

За ініціативою венеційського намісника у Падуї почалося будівництво найбільшої у Європі площі з каналами, фонтаном та парковими алеями.

Але це вже був період занепаду венеційської імперії. І Падую, як одне з її міст, спіткала та ж доля.

У ХІХ столітті – вона частина наполеонівської Франції, а потім Австрії.

Визвольні війни Гарібальді. Все це було нелегко пережити.

На початку ХХ століття більшість каналів було засипано. Проте й зараз це дуже мальовниче місто з кріпосними мурами, що подекуди досить непогано збереглися. Університетське життя тут завжди вирує. Кругом філіали факультетів, книгарні, копіювальні контори, бібліотеки, студенти на кожному розі. Мабуть то одна з причин, чому у місті так багато недорогих демократичних кав’ярень, ресторанів та піццерій. А кого ото там купають у фонтані? А, так! То ж студенти святкують захист диплома! Так звана “Феста ді лауреа”. Винуватця свята, обпоєного та щасливого, що сьогодні захистився, обмазали кетчупом, гірчицею та усім, що змогли знайти, притрусили борошном та всіляко обсипають солоними жартами, наспівуючи хором “Дотторе, дотторе, дотторе дель бузо дель кул….”. А ще читають “газету” (яку він буде зберігати усе життя) на ватмані першого формату із віршиками та історіями з нібито його життя та з зображенням свіжоспеченого випускника у такому вигляді, що людині з високими моральними засадами стане зле. Але ображатися не можна. Це “старовинний кавказський звичай” – середньовічна традиція, коли звично голодний та невиспаний, завше убогий та принижений студент отримував ступень “доктора наук” як той, що закінчив університет, що за тих часів значило піднятися на нову сходинку суспільства, де освіта протягом століть дуже високо цінувалася. Завтра – ти шанований доктор наук! Але сьогодні ти все ще один із нас, ми твої друзі, ті, з ким ти товаришував усі роки важкого студентського життя (витримати яке міг лише молодий організм з невичерпним запасом здоров’я та оптимізму), отож наостанок дамо тобі жару!

Молоді обличчя на вулицях роблять ще більш виразним контраст зі старовиною, неначе лицарські обладунки на майданчику дитячого садочка.

Надходить вечір. На кам’яному мосту зібралася молодь. Біля парапету середньовічного портика церкви і біля Ратуші розташувалися музики. У звивистих середньовічних вуличках починають своє вечірнє життя численні кав’ярні. Біля них зібралися зграйки студентів, і світло, що проникає зсередини, вимальовує на бруківці їхні жваві тіні.

І це веселе співдружжя стомленої давнини і метушливої молодості настільки розчулює, що зазвичай люди, відвідавши Падую після Венеції, залишаються під враженням чи не більшим, ніж від її “минулої столиці”, замученої туристами “цариці Адриатики”.