Якщо піднятися на дзвіницю, на одну з тих, куди пускають «простих смертних», наприклад, на Сан Марко чи Сан Джорджіо, посеред черепичного моря дахів можна помітити у різних частинах міста два великі покрівельні профілі, що піднімаються над усіма іншими. Це церкви двох досить шанованих у Венеції орденів – Святого Доменіка та Святого Франциска. Та, що правіше, недалеко від Сан Мікеле та Мурано, островів Північної лагуни, – домініканська. Схоже, що ченці Сан Мікеле мали змогу спостерігати її будівництво в усіх подробицях. Собор Святих Івана та Павла. А от францисканцям ніби пощастило більше. Вони розташувалися у самому осередку жилих кварталів. Що може бути кращим для ордена, головна доктрина якого – йти в народ? Але у 1227му році, невдовзі після смерті самого Франциска, його послідовники бачили іншу картину.
Чернець увійшов та низько вклонився настоятелю:
– Прийшли з Палацу. Хочуть Вас бачити.
– Запроси.
Промайнула думка: «Щось занадто швидко. Підозріло. Й місяця не минуло, як ми звернулися з проханням».
Увійшовши, посланець стримано вклонився.
– Пресвітлий Дож вдовольнив Ваше прохання, падре, і дозволяє збудувати у місті церкву. Завтра Вам вкажуть місце.
Дочекавшись, коли за останнім з відвідувачів зачиняться двері, покликав помічника.
– Щойно приходили від Дожа. Після вечірньої відходити до сну забороняю. Завтра нам покажуть, де можна будувати. Всеношну буду читати я. А зараз залиш мене, я маю підготуватися.
