– Так. Цю церкву я пам’ятаю. Це ось там – рука невиразно гуляє у бік центральної частини кварталу Канареджо – цей міст я теж пам’ятаю, ми його нещодавно проходили. До нього он туди. Чи туди… – невпевнені погляди у бік трьох різних виходів з невеличкої площі, в центрі якої на залізній кришці старого колодязя ми розбираємо фотографії необхідних “місць”.
– Міст я теж пам’ятаю. Це туди. А ось ці чотири… Ось ця підворітня. Він нам ще розповідав цю історію… Ти пам’ятаєш, де ми тоді були?
– Іде, іде, іде!!!
– Де?
– Та он! Чорний!
– Карту не забудьте! Не туди! Там глуха вулиця!
– Он люди йдуть! Там точно є прохід! Скоріше !!!
Через вузький прохід між будинками (вони це називають вулицею!)утрьох ломимось із вибаченнями через перехожих. Вулиця хоч і виснажена, але довга, лише з невеличкими вигинами.
Переводимо подих. Перейшли на швидку ходу.
– Ти вищий за всіх. Озирнись, де він.
– Іде! Доки він нас бачить, він постійно буде йти за нами. Все за правилами. Він інакше не може.
– Ми повинні слизнути від нього, щоб він нас не бачив. Дивіться, може, сюди?
– А ти впевнений, що там є вихід? Карту дивитись нема коли.
– Стоп. Сюди. Оно в кінці міст видно. Там точно зможемо кудись вийти.