Нежаркий сонячний день. Такі нерідко випадають в тутешніх краях з жовтня по травень. Ви вже бачили Сан Марко, поштовхалися у жвавих переповнених людьми кварталах, не раз і не двічі дозволили собі загубитися і знайти вихід у звивистих вуличках міста. Але нині хочеться відкритих просторів, де багато повітря і сонця. І, бажано, без великої кількості людей. Перша думка — набережна Ріва Ск’явоні. Але там завжди багатолюдно. Тільки за Арсеналом спокійніше. На північних набережних, хоч і гарний краєвид лагуни та гір, постійно вітер і мало сонця. Якщо ж Ви бачили палац Реццоніко або споруду Братства Кармелітів, картинні галереї Академії чи Гуггенгейм, Вам дуже зручно буде пройти звідти в південну частину цього сестьєра (квартал венеційською). Дорсодуро – “міцний хребет”. Але це лиш дуже приблизний переклад однієї з версій, що пояснює походження назви. Саме тут розташувалася широка й довга набережна Дзаттере. Я б сказав, що вона значною мірою вимальовує обличчя сестьєра, про який зараз іде мова.
Дорсодуро
Так узагальнено називають венеційці усю набережну. Сюди річками приганяли з гір плоти — такої необхідної місту деревини для будівництва житла й кораблів. Насправді, окреслюючи майже половину міста з півдня, вона змінює свої назви. Починаючися від Сан Базіліо (наразі — оди з терміналів пасажирського порту), вона, вигинаючись довкола одноповерхової будівлі колишньої морської митниці, закінчується красивим мисом із захоплюючим краєвидом. По той бік широкої водної гладі Ви бачите останні палаци Великого Каналу ліворуч од Вас і площу Сан Марко, далі Ріва Ск’явоні, прямо і вдалині частину острова Лідо, фасад собору острова Сан Джорджо та острів Джудекка, що починається праворуч. Хоча людей тут буває небагато, тихим це місце навряд чи можна назвати. Вітер майже постійно. Хвилі б’ються об мол. Не морський прибій, — але після спокійних каналів міста це впадає в очі. Довкола жвавий рух. Ось Великим Каналом на кількох катерах-таксі повезли чималу компанію туристів. За ними водний трамвай об’їхав зграйку гондол з гітарою та співами на борту. Від готелю Чіпріані, що поруч, на Джудеці, просто на Сан Марко йде кораблик. З острова Лідо рухається паром з машинами та автобусами. Десь “швидка” “сиренить” у напрямку Арсеналу. Робочі човни, кожен щось тягне у своїх справах. Судячи за картинами минулих століть — тут ніколи не було тихо.
Цікаве у цього миса розташування — він начебто на виду в усіх. Сан Марко — просто перед Вами. Якщо зупинитися на березі біля палацу Дожів, увагу приверне величезна білокам’яна церква на цьому мисі. А дістатися до нього з “центру” людям не так просто. Між нами Великий канал, що в нижній течії вже не більш як 50 метрів завширшки. Тут можна скористатися переправою біля готелю Ґрітті Палас і за 2 євро через кілька хвилин, стоячи чи сидячи на борту “робочої” гондоли, опинитися біля готелю Центуріон по той бік. Спостерігаємо цікавий контрас — палац Ґрітті 14 століття зі скромними готичними вікнами на головному фасаді, бароковий балкон, на бічних фасадах ренесансні вікна й навпроти — фасад готелю Центуріон з акуратними рядями ажурних готичних вікон. Але, незважаючи на помітний та яскравий вигляд, саме ця виключна впорядкованість і видає, що будівля вже 19 століття… Пройшовши ліворуч, біля готелю, через місток, Ви — біля сходів церкви Санта Марія делла Салюте. Від фундаменту вгору — широкі сходи, розкіш за місцевими вимірами. Мало є у Венеції церков, навіть пізніших, з чимось подібним на вході. Тон усьому задає величезний центральний купол. Повсюди білий камінь, багато скульптур, кипіння могутніх архітектурних форм в єдиному ансамблі. Цю церкву можна вважати кращим прикладом барокової архітектури у Венеції. Це Вам не церква Симеона з куполом — немовби гном у ковпаку. Тут все продумано сміливо, з розмахом і без помилок.
Святої Марії Зцілення — так можна перекласти її назву. Вже близько чотирьох століть у визначений день (21 листопада) до церкви прямують тисячі венеційців в пам’ять про тяжку чуму 1630-31 років, що забрала життя більш як чверті мешканців у самій лише Венеції. Лишилися страшні описи того, що відбувалося на вулицях міста, заповнених трупами та вмираючими. Її будівництво було виконанням обіцянки патріарха, даної під час триденного молебня за спасіння міста.
Якщо ж від переправи піти в інший бік, цікава вуличка Вас поведе через мікроскопічний скверик поруч з відомим своєю дивною історією палацом Даріо. Ось вона продовжується вздовж невеликого канальчика, повз недобудований палац сімейства Веньєр 17 століття. Саме він прихистив у середині минулого століття Пеґґі гуггенгейм та її колекцію сучасного мистецтва. Існує й пояснення, чому він так і лишився недобудованим. Продовжуючи йти далі, ви помітите, що з’явиться багато магазинів. У читача можливо одразу виникне картина базарної суєти. Але річ у тім, що магазини, майже всі — художні салони. Публіка особлива й нечисленна. Так що це місце подібне до невеличкого Монмартру.
Ну ось ми й вийшли до другого способу дістатися до цих країв від Сан Марко. Міст Академія. На початку 20 століття вважався найбільшою у світі арочною дерев’яною конструкцією. Чи так воно — не перевіряв, але наразі ця оцінка вже неактуальна. Зараз міст посилено зсередини міцними металевими листами. Але звідки така назва? Ось і причина. Ви стоїте просто під нею — картинна галерея венеційської академії мистецтв. Чудове зібрання місцевої художньої школи. І розповідь про неї вимагає окремої статті. Так-так, ось за цією простою цегляною стіною зі скромним рядом аркових лезен під дахом (колишня церква й монастир) зберігаються картини, якими могли б пишатися найбільші музеї світу. Поруч вхід — він більш помітний. Але ми рушаємо далі.
Власне звідси, після вузенького кутка, де по суті тільки дві головні вулиці (Дзаттере і “Монмартр”) можна вже обирати, куди йти.
Наступний місток на Вашому шляху — міст Чудес, зі ще однією романтичною історією кохання. Повернувши од нього ліовруч, ми вийдемо до церкви Сан Тровазо. Не шукайте інформації про цього святого — його не існує. Це злиття імен двох інших святих. Причому не абревіатура, а якийсь народний сурогат. Ще один приклад венеційського топографічного колориту. Всередині є дуже дивна “Тайна вечеря” Якопо Тінторетто. Тим, хто уявляє собі канони релігійного живопису і знає стиль художника, буде цікаво. А ось у вівтарній частині дві роботи Доменіко Тінторетто з таким рівнем динамізму й енергії в композиції, живописній манері і, головне, кольоровій гамі, що, схоже, батько доклав до них руку і без нього явно не обійшлося.
А що то за хатки в куточку острова? Ось так — просто — виглядає майстерня, де ремонтують і, що важливо, конструюють гондоли. Тому що просушити й перешпатлювати-пофарбувати дно, замінити частину бортової обшивки чи внутрішнього оздоблення можуть і деінде. Але конструюють наразі тільки тут (та й то — зрідка) і ще в парі місць поза власне Венецією. З площі поза майстернею щось розгледіти неможливо. Цегляна стіна на 1-2 поверхи. Двері з дощок: “Стороннім вхід…” — робочий об’єкт. А на воду. І ось, підійшовши з набережної острова, що навпроти, можна побачити їхнє “господарство”, де нема ні стіни, ні набережної , а є плавний спуск до води на роликових стапелях (гондола важить близько 400 кг). Крім того, тут-таки поруч є непоганий “бакаро” (винарня) і з келишком вина спостереження за чужою роботою набуває особливого шарму. Є певні дні більш цікаві, коли на березі у них більша активність.
Далі можна пройти дуж еспокійною набережною (там увесь квартал такий). З колишнім монастирем і скромною церквою, затишною, але не вельми цінною в художньому плані. В 16 столітті тут був великий скандал — абатиса й декілька черниць завагітніли від священика. Зрозуміло, що нудно їм там не було. Але не варто сильно дивуватися. Подібні істрії траплялися повсюди й завжди. А Венеція у цій статистиці була не на останньому місці…
Неподалік, через пару місточків, ще церква. Ця дуже відома тим, що її майже повністю розписав Паоло Веронезе. Протягом більш як 15 років (хоч і з перервами) він прямував сюди зі свого дому, переправляючися через канал, мабуть, поблизу Сан Самуеле і від церкви Святого Варави йшов напростець довгою калле “на роботу”. Саме тут, в одній із бічних вулиць, сталася трагічна історія за участю прекрасної туркені, що прийняла християнство.
За п’ять хвилин дороги звідси церква Архангела Рафаїла. Одна з найдавніших церков Венеції. Щоправда, сильно перебудована, й не раз.
А от якщо від мосту Чудес піти прямо, то праворуч буде квартальчик де, за легендою, жила відьма. Канал тут такий вузький, що через нього довгий час мостів не будували і лоюди. Щоб перейти через нього, користувалися дошками. Будинки тут дуже прості, що не завадило побудувати поруч величесзний палац. Проектували в епоху бароко. Але вийшов довгобуд. На одній з картин Тьєполо бачимо Венецію з цим палацом без останнього поверху. А замість нього — дах із дощок, схожий на чималий сарай. Та в середині 18 століття у господарів з’явилася можливість довести роботи до кінця. Воно й зрозуміло — одного з вихідців із сімейства, що обрав релігійну кар’єру, обрали папою (Климент ХІІІ). Всередині зараз музей інтер’єрів та дворянського побуту. Квінтесенція венеційського бароко та рококо. Розписи стель — шедеври світового рівня. На першому поверсі виставлено унікальну гондолу 19 століття. Вона була зроблена до останніх конструкційних змін і тільки на перший погляд не відрізняється від сучасної.
Ще одна особливість цієї частини міста — наявність головних корпусів університету й архітектурної академії. Так-так. Саме тому тут багато молоді. Ось і площа святої Маргарити — доволі велика. Неправильної форми, що повторює лінію довколишніх каналів — тих, що існували тут раніше. Тут багато барів, кав’ярень і місць, де можна недорого перекусити невибагливому студентові. І, звичайно, випити шпріц чи пива. Що й роблять тут у теплу пору року до глибокої ночі… Пригадую, були часи, коли на карнавал тут влаштовували джаз чи рок концерти. Потім перестали (може, вблагали місцеві жителі?)
В кутку можна помітити білокам’яний фасад солідного братства кармелітів. Для любителів – це вже третє місце, де Джамбаттіста Тьєполо залишив по собі пам’ять у своїх роботах. По цьому художнику наш сестьєр — рекордсмен міста.
З іншого боку площа виходить на міст із дивними вставками зі світлого каменю — мовби сліди від чобота. Пояснення у назві — міст кулаків. Сліди були стартовими точками. Крім дрібних незгод між сестьєрами і навіть між островами, прості люди міста поділялися на дві чималі коаліції — Ніколотті й Кастеллані. Одні носили на поясі червоні пов’язки, інші — чорні. В Палаці Дожів є картина(щоправда, погано освітлена) “Бій на мосту кулаків”, де видно, що з мосту, який тоді не мав бордюрів, учасники легко втрапляли “охолонути” до каналу. Цікаві є версії, чому уряд підтримував такі дійства. З одного боку — загальний бойовий дух. А ще, на випадок повстання в одній частині міста, можна було розраховувати на підтримку з боку іншої. Але не це головна причина, чому за всю історію не було тут жодного народного бунту. Основні причини набагато глибші…
Розповідають, що напередодні антиавстрійського повстання 1848 року, коли Венеції вже 50 літ як не існувало, біля вівтаря церкви Салюте було знайдено два шарфи, червоний і чорний, зв’язані разом… тільки відомими майстрами написано десятки картин по всьому світу, що зображають цю церкву на заході сонця і на світанку, в дощ і в туман, вночі й під яскравим сонцем. І, милуючися шедеврами майстрів різних епох та країн десь у Парижі чи в Мадриді, ви раптом побачите картину — дзеркальна поверхня води, й над нею на тлі неба — величний купол — “краєвид із Санта Марія делла Салюте”. Й підлога під ногами хитнеться, мовби Ви у човні. Стане чутно плескіт хвилі коло камінної набережної, донесуться крики чайок. Солоний вітер гладить обличчя. І спливуть перед очима два зв’язаних шарфи біля вишуканого скульптурного вівтаря, на якому біля ніг Богоматері янгол попирає кістляву смерть — чуму. Як символ величі цього міста й міці духу його жителів, що віками творил йому славу.