Рибний ресторанчик

Маленький дворик. Потрапити сюди непросто. У зовсім несподіваному місці його затисло між двома підворітнями. Взагалі-то це прохідний двір. Для тих, хто знає або ж здогадався пірнути до котячого лазу на вході.

Зовсім поруч – достатньо протиснутися боком через вузький прохід – і вас підхопить напорисиий потік бажаючих поселфитися нарешті на Сан Марко.

Носильники оскаженіло прокладають собі шлях у натовпі.
— Гòндола, гòндоле ! — чутно поверх метушні. А де ? А он гондольєри коло поребрика моста балакають з телефонами в руках.
Хтось навіть додумався вести екскурсію у цьому бедламі затиснутій групі туристів.
Хтось колиску з дитям тягне через міст. Хтось валізи.
– Що за підлість – кругом вказівки, а площі все нема!

Шумно…

А тут — голуби возяться на карнизах, сонце гріє старі стіни. Тихо. В таких місцях місцеві проходять швидко й безшумно – у справах. Туристи ж так само не шумлять, не розуміючи, куди потрапили. Вікна з поношеними віконницями мовчки дивляться на колодязь посеред двору. Він тут найпривабливіший. На світлому камені ще видно якісь знаки й прикраси. І кришка чавунна зверху. Ще геть ціла… Він власне і сам у колодязі старих стін довкола. Оживляють усе двоє зовнішніх кам’яних сходів на другий поверх “а ля Одеса”. На одних навіть тераска вгорі на два столики зі скатертинами. Ага, значить, двері під сходами – ресторанчик.

Раптом звідти вискакує сябчий філіпінець у білому фартусі і зникає у других дверях навпроти. На півхвилини його вічна посмішка зникла у натрях підсобки. Врешті виринає двоколісний возик. Двері зачиняються, і возик зникає у підворітні, ведучи за собою свого маленького героя. Він гордо крокує за ним, тримаючися за ручки. Пішли підвезти продуктів.

Джіджі (себто Луїджі) сидить у залі, чистить омарів. Допомагає кухні. Скоро обід. Треба поспішати. У нього ця тонка справа виходить напрочуд гарно. Швидко і якісно. І сам не поколеться, і кісточок не лишить. Венецієць. Його худорлява довга фігура згорбилася над тазиком на низенькому табуреті між колін – щоб зручніше. Він офіціант. Живе із матір’ю десь поблизу Сан Зан Дегола. Сам трішки прим’ ятий, але свіжий – значить, учора не пив. Взявся за чергового омара. У тазику хруст. Джіджі щось голосно відповідає і вибирає щоку рукавом . З кухні, продовжуючи заклопотано говорити, виходить хазяїн. Він щось несе офіціантові(мідії – теж чистити). Черевце, борідка, щічки й променистий погляд – чудовий ресторатор і добряк. З тих, які щиро за тебе раді, коли ти смачно замовив.

Зосереджено щось прикидаючи, оглядає свої володіння повар. Усі в клопотах. Шарудять. Губу прикусив, потирає підборіддя – чи то художник, чи то різник… Попереду робочий день.

А пізно ввечері тут все інакше. Ситість і приємна млість оволодівають цим місцем. Злегка похитуючися, виходять відвідувачі з якимось котячим блаженством на обличчях. Всім добре. Ті, хто ще має сили, поволі тягнуться на площу Сан Марко послухати живу музику. Закохані жадібно пірнають у володіння венеційських калле, шукаючи продовження романтики. Офіціанти засмаковують відпочинок.

Місяць милується цим святом життя. На самому дні затишного дворика теплі стіни ще бережуть запах приготованої в овочах риби, трюфеля й доброго вина, насолоджуючи цим коктейлем поодиноких перехожих.

Ніч поступово заполонила тут усе, витіснивши місячне світло на дахи будівель. Пара ліхтариків відблискує рятівними цятками світла на старих стінах. На колодязі таємниче зблискує кимось залишений келих. Свідок цієї картини – кіт, що вдумливо умившися після отриманої власної порції риби, сидить на сходах. Незрозумілий звук донісся через вузький тунель з боку каналу. Цей тільки вухом повів – нічні звуки води для нього звичні. Нарешті, вирішивши, чим займеться тепер, м’яко спустився сходами на бруківку і рушив у справах. На мить висвітився під ліхтарем. Так он якого ти кольору! Ще мить -і зграбна тінь стекла у темряву підворітні.

Сюреал. А може, то все мені сниться?..