Про себе

Закінчив істфак Київського університету. В Італії, як співробітник декількох музеїв, закінчив факультет мистецтвознавства римського університету Ла Сап’єнца. Моєю дипломної роботою був “Вплив Візантійської мозаїчної школи другого іконоборчого періоду в північній Італії”. Це й стало причиною мого першого знайомства з Венецією і подальшого переїзду до цього міста. Неодноразові виступи й публікації підштовхнули мене до написання роботи на тему” Вплив християнського сходу на формування венеційської художньої школи у дослідженнях останніх десятиліть”, яка, швидше за все, стане моєю докторською дисертацією. Сподіваюся, цей скромний внесок у вивчення італійської історії та мистецтва я зможу достойно завершити…

Гарний початок для опису свого професійного рівня. Але, на жаль!!! Абсолютно нічого подібного про себе я написати не можу. У Києві вивчав будівельну інженерію. А в Італії, відпрацювавши три роки на реставрації та виготовленні “венеційських мозаїчних підлог”, закінчив медичний факультет Падуанського університету за спеціальністю “середній медицинський персонал”, по-нашому – фельдшер. Майже 10 років відпрацював у лікарні в складних відділеннях, можна сказати – “на вугільних шахтах”. Ряд причин, частково пов’язаних зі змінами в умовах роботи медперсоналу в Італії, частково з особистими поглядами на сучасну медицину, змусив мене залишити цю роботу, перегорнувши чергову сторінку мого життя. Що викликало велике здивування моїх італійських друзів та колег, які не розуміли, як можна, пройшовши дуже складний університетський курс і надійно окопавшися на стабільній шановані роботі на держпідприємстві, раптом лишити це все фактично на злеті професійної кар’єри… Ну ось, власне, і все щодо минулого.

У 2009 році в Італії для отримання ліцензії гіда треба було скласти дуже важкий іспит у декілька етапів, що тривав близько року. Можна було, звичайно, не маючи патента, хитро прикидатися родичем чи знайомим туристів і переказувати їм сторінки путівника. Тим паче, що тоді літератури російською та українською було дуже мало, а те, що можна було вичитати італійською, могло вже бути видане за екскурсію. Але ховатися, мов той заєць, від поліції, мені, сорокалітньому дядькові, було смішно і соромно. Крім того, мене завжди дратував непрофесіоналізм в роботі! Отож, я вирішив, що б там не було, пройти офіційний іспит. Це стало чимсь на зразок виклика – “А потягнеш?! ” Курсів тоді по Венеції не існувало(не існує й досі). Тільки солідний список рекомендованої літератури(ясна річ, італійською). І потяглися довгі будні навчання паралельно з роботою в лікарні. Книги, які читаються кожної вільної хвилини, конспекти й дні, що переходять у місяці й роки на венеційських вулицях, в музеях, у церквах… Так поступово я занурювався у цю нову для мене справу, захоплюючися нею все більше й більше.

Треба сказати, що Венеція сама зіграла чималу роль. Першою прочитаною книгою була “Історія Венеції”. Не той варіант на крейдовому папері з величезними світлинами і пафосними статтями, сповненими високопарних речень (не хочу називати автора). А дрібним шрифтом, на простому папері, тільки з необхідними історичними мапами. Без зайвого пафосу, починаючи з давньоримського періоду, з усіма перемогами, поразками, помилками і зрадами. Це стало переломом. Я по-справжньому почав поважати це місто, його історію і старих венеційців, що творили його славу… Цю книгу, зачитану і розмальовану численними помітками олівцем, я бережу, як беріг би бойову медаль. Після цього стало легше. Саме тому, що легко вчити те, що по-справжньому любиш.

Були й чорні смуги, коли, піднявши черговий пласт інформації, раптом усвідомлюєш, як мало ти ще знаєш. Дуже допомагала дружина, закохана в італійське мистецтво. Її терпіння й віра в мене. Цілими днями вона могла водити мене картинними галереями й церквами італійських міст, захоплюючи своєю любов’ю до мистецтва. Кінець кінцем це перетворилося на наркотик. Чим більше я пізнавав, тим більше хотілося вивчити.

Мене часто запитують, як я не гублюся в цьому місті, чи не боюся заблукати? На даному етапі це вже неможливо. Як неможливо заблукати у власному домі. Кожен куточок будь-якої церкви, вулиці чи палацу для мене пов’язаний тут з якимось відкриттям у мистецтві чи з історією.