Кампо

Це «справжня» венеційська площа. Не скажу, яка саме.

Звичайно ж вона так не називається. На щастя, Венеції лише злегка торкнулася «демократична» мода останніх 140 років, чиї плоди прикрашають вулиці багатьох італійських міст: вулиця Свободи, Електрики, Патріотів, Індустріальна, Інвалідів праці…

Розташувалася зовсім недалеко від Великого Каналу. «Відмінний орієнтир», чи не так, у місті, яке можна пройти наскрізь за годину? Тут все «неподалік».

Мова про інше… Утримаюсь від терміну «красива» (тут вже на любителя – кому взагалі подобаються види цього середньовічного оазису), проте «мальовнича». Справжнє венеційське «кампо» (площа венеційською). Одне з тих місць, де й по сьогодні живе справжня Венеція. Хлопчаки ганяють м’яча. На маленьких велосипедиках катаються малюки. Матері «чаколано» – точать ляси, тобто пантрують своїх «путео». Добре, що є поважна причина – дитинча вигулюю. Старенькі сидять поряд з ними на лавках – хто теж пуето свого «випасає», а хто просто розчулено спостерігає за цим усім. Висловлюючись словами класика, «йде нормальне буденне життя».

Назва у нього (кампо), звичайно, за іменем церкви. Вона тут головна. І кампо розкинулося навколо церкви, де можна було, як кіт біля хазяйки. А можна не будь-де. Бо ж є канал, що ніби подушка під боком, прилаштувався біля краю площі попід стінами церкви.

Канал тут має аж чотири чарівних містки, що виводять з площі. З них видно й інших «побратимів», що згорбилися цегляними склепіннями над каналом. Проте зовсім поряд з одного з мостів можна помітити, що цегляна стіна над водою з боку кампо переривається в двох місцях. Площа свого часу була «великою країною» для ще меншого світу. «Ізолетта» – настільки маленький острівець, що на ньому притулилося лише з десяток будиночків зі своєю вузенькою вуличкою «калле» посередині.Навколо йшов невеличкий канал, що в нові часи «наказав довго жити» – його засипали, і з води тепер можна помітити лише його сліди – дві вузенькі вулички, що «впадають» в наш канал. З боку площі ж в цю маленьку державу можна потрапити через справжню “шпарину” поміж будинками.

У наших же володіннях є навіть «зелені обійстя» у вигляді скверика – один великий клен, два деревця поменше і кілька кущиків. Місцевий дитячий садок облаштував тут своє невеличке «господарство» з помідорами, баклажанами і т. ін. Неабияка розкіш, між іншим, як і в будь-якому середньовічному місті.

До речі, однин з трьох колодязів, що тут знаходяться, якраз середньовічний. Ні, ви не плутайте. Не «новобудови» XVI – XVIII століть, а доброго ХІ. З рожевого веронського мармуру. Скоріш за все не «трофейного», а чесно купленого у ті далекі часи, коли про володіння Вероною Венеція ще навіть і не мріяла. На колодязь зі стіни дзвіниці поглядає ще один свідок тих часів – невеличкий пуголовок, вирізьблений із каменю зі списом у руках. Спирається на щит. Здавна відомо, що це Святий Георгій. А де ж дракон? Стерся? Ні. Він «ще не прийшов». Саме так. Частина легенди, де він як мандрівний лицар, перемагає дракона, почала поширюватися після перших хрестових походів. Тобто воїна цього було зроблено ще до 1092 року… Як і більшу частину дзвіниці…

У ті часи, ледве оговтавшись від норманських набігів, люди Європи почали усвідомлювати, що окрім Гроба Господнього (якого ніхто там особливо і не заважав відвідувати) на сході реально є чим нажитися – з пісні слів не викинеш…

У церкви ж інша доля. Її закладали ще найстаріші сімейства міста, і геть поблизу розлягалося велике болотне озеро, згодом засипане францисканськими монахами, коли ті будували монастир. Та потім, як у звичайній сільській садибі, до неї щось постійно добудовувалось. Від чого вигляд у неї такий невпорядкований, «домашній». Тут і там випинають неочікувані маленькі каплички. До її ж оздоблення мав відношення четвертий хрестовий похід. Тому й колони грецького мармуру (трофейні), кумедна хрестильна купіль. Одна мармурова колона взагалі зеленого кольору. Стеля склепінням, з потемнілого дерева, вкрита розписом. А ще її прикрашали художники тієї золотої доби мистецтва, коли кожен волів обов’язково сказати щось своє. А творити, не вкладаючи в роботу своєї душі, взагалі було соромно…

На площі, звичайно, знайшли собі місце кілька ресторанчиків і кав’ярень. Навіть з’явився невеличкий міні-маркет. Що поробиш… Життя бере своє. Та якимось незбагненним чином площа зберігає свою самобутню чарівність, коли на відстані лише двох кварталів діловито гуде Масовий Туризм. Без нього ніяк. Та й нехай собі гуде – аби осторонь…